«Північний потік - 2» та національні інтереси України

Українські політичні дискусії навколо будівництва Росією газопроводу «Північний потік -2» нагадують розмови приречених на поразку аутсайдерів глобальної політичної гри. У публічній площині лунають переважно емоційні аргументи, спрямовані швидше на рефлексії потенційних виборців. Які ж компенсаторні кроки має здійснити в цій ситуації наша держава, якщо вона претендує на виживання в нових конкурентних умовах, залишається незрозумілим.

З одного боку мова йде про очікувані валютні втрати від зменшення транзиту російського газу у розмірі 2-2,5 млрд. дол. США щороку. З іншого ми чуємо постійні заклики до вкрай стомлених нашими проблемами західних партнерів знехтувати власною економічною доцільністю на користь протидії агресивній політиці Кремля. Цікаво, звичайно, послухати, як українські народні депутати дають стратегічні поради німецькому Канцлеру Ангелі Меркель щодо пріоритетності цінностей загальноєвропейського лідерства над інтересами національної економіки. Проте, в німецькому інформаційному просторі вистачає власних гумористичних шоу, здатних підняти настрій місцевим політикам. Українська ж влада мала б запропонувати європейським країнам власний конструктивний сценарій вирішення існуючої проблеми на взаємовигідних умовах.

Передусім нам слід чітко розуміти те, що існуючих умов: у найближчі три роки українська ГТС остаточно втрачає пріоритетне значення як для російського постачальника, так і для європейських споживачів; співпраця між ЄС і Росією у сфері торгівлі енергоресурсами буде і надалі прагматично розвиватися незалежно від змін зовнішньополітичної кон’юнктури, за виключенням малоймовірного радикального сценарію ескалації протистояння сторін; пошук коштів на утримання та модернізацію ГТС є виключно українською проблемою, як, з рештою і пошук реальних механізмів досягнення сталого економічного зростання в умовах фактичної боргової прірви, падіння виробництва та втрати традиційних ринків збуту.

Останні ідеї щодо вимоги від Росії різкого підвищення транзитної ставки після майбутнього скорочення обсягів постачання та, навіть, відчуження акцій проекту «Північний потік - 2» в межах визначених Стокгольмським арбітражем боргів «Газпрому» перед «Нафтогазом» виглядають логічними, але фрагментарними та такими, що не вирішують проблему по суті.

Чи є ця ситуація фатальною? Звичайно так, якщо керуватися принципом, що колективний Захід має за рахунок власних ресурсів вирішувати соціально-економічні проблеми України, лише в знак подяки за наш європейський вибір. Життя, однак, доводить протилежне. Тому пасивна позиція Києва призводить до того, що весь потенціал співпраці з закордонними партнерами зводиться до постійного очікування чергових траншів МВФ, що лише консервує системну економічну кризу в Україні.

Традиційно українська еліта здійснює виключно оперативне планування державної діяльності в рамках коротких електоральних циклів. Натомість у зовнішньому середовищі Україні як на Сході, так і на Заході доводиться взаємодіяти з партнерами, котрі послідовно дотримуються стратегічних національних пріоритетів та постійно адаптують тактичні плани їх реалізації до змін реальних обставин. Тому брак стратегічного мислення та планування об’єктивно виштовхує Україну на периферію у глобальному конкурентному протистоянні останніх десятиріч.

Сьогодні нам важливо усвідомити той факт, що будівництво «Північного потоку - 2» призведе не лише до втрати бюджетних коштів, а, перш за все, до переформатування європейської архітектури безпеки, що склалася після Другої Світової війни та трансформації механізмів прийняття політичних рішень на Європейському континенті. При цьому спостерігатиметься однозначне посилення впливу на базові європейські процеси (політичні та економічні) з боку Росії, незалежно від імені її чинного президента.

При цьому, в геополітиці не буває простих, «однорівневих» ситуацій. І питання будівництва «Північного потоку-2», яке, безумовно, належить до сфери глобальної геополітики являє собою складну багаторівневу систему взаємних інтересів і впливів. І нашій державі варто об’єктивно оцінити своє реальне місце у цій системі і позбутися ряду ідеологічних міфів, прийнятних останнім часом для внутрішньополітичного споживання.

Зокрема, впевненість наших політиків у тому, що Захід неодмінно підтримуватиме Україну лише тому, що вона знаходиться на передовій протистояння з Росією є хибною та небезпечною. І справа навіть не у тому, що одна з базових ментальних стратагем вітчизняної політичної еліти зводиться до примітивного і відверто інфантильного гасла: «Дайте нам гроші та не повчайте, як жити!». США і ЄС не будуть вічно терпіти постійні помилки та відверті маніпуляції української влади.

Підтримка прозахідної орієнтації Києва не є самоціллю для закордонних партнерів. Тим більше в умовах, коли такий вибір на ділі спростовується окремими кроками влади. Так само і проблемні питання у відносинах з Росією західні партнери намагаються розв’язувати у безпосередньому діалозі з Москвою. Україна таким чином опиняється у зовнішньополітичному вакуумі, добровільно обираючи роль заручника обставин.

За подібним сценарієм розгортаються події і навколо будівництва «Північного потоку - 2», коли Київ знову знаходиться у позі прохача перед сильними цього світу. Замість того, щоб пропонувати позитивний шлях усунення проблем, Україна по суті сама дедалі більше стає проблемою, що заважає прагматичному розв’язанню ситуації у відносинах між ЄС і Росією.

Замість цього, нам варто було б конкретизувати свої дії та бодай запропонувати конструктивну альтернативу закордонним партнерам. І для початку необхідно з усією ясністю і відповідальністю перед українським народом усвідомити геополітичні ризики для України, пов'язані з планованим будівництвом «Північного потоку - 2».

У цьому контексті вимагають особливої уваги, як мінімум, чотири рівні взаємодії учасників цього процесу, а також пункти перетину та взаємовпливу цих рівнів. Мова йде про відносини між Україною та Росією, Європою, США, а також між США і Росією.

Україна та Росія. Політичний діалог між обома державами сьогодні фактично припинено. Розрив пострадянських українсько-російських коопераційних зв’язків, який тривав останні десятиліття, фактично дійшов свого логічного завершення. Водночас, попри скорочення у 2013-16 рр. у 4,4 рази минулого року, двосторонній товарообіг зріс на 30% і склав 11,1 млрд. дол. США.

При цьому, не зважаючи на анексію Криму та тліючий конфлікт на Сході України, міжнародна спільнота все ж не визнає, що Україна та Росія перебувають у стані війни. Що і не дивно, оскільки між державами підтримується мінімальний рівень дипломатичних відносин і жодна з сторін не денонсувала базову Угоду про дружбу, співробітництво і партнерство від 1997 року.

Прийнято вважати, що ключовим чинником, який визначав ставлення Москви до київської влади з початку 2000-их років було застереження щодо можливої інтеграції України до НАТО. Торговельні війни та енергетичний шантаж традиційно застосувалися Росією як засоби тиску на політичний вибір України. Хоча сьогодні процес повномасштабної євроатлантичної інтеграції України фактично знято з порядку денного, українсько-російські відносини мають ризик законсервуватися у точці глухого непорозуміння.

«Напрацьований» за останні роки пакет конфліктних питань вимагає від обох сторін більш гнучких підходів для пошуку їх компромісного розв’язання. Водночас, діючі еліти по обидві сторони кордону не бачать у цьому практичного інтересу. У цьому контексті Москва підкреслює, що реалізація нових проектів постачання енергоносіїв до країн Європи диктується виключно ринковою доцільністю, а в особі України Росія вже не вбачає потенційно вигідного партнера.

Україна та Європейські країни. Укладення Угоди про асоціацію з Євросоюзом відкрило вітчизняні ринки для європейської продукції та поклало на Україну цілий ряд політичних зобов’язань. Отриманий умовно безвізовий режим з ЄС став неадекватною компенсацією для нашої держави в умовах системної економічної кризи, яка фактично закріплює за Україною роль сировинної периферії на кордонах ЄС.

Конструктивні побажання європейських партнерів щодо необхідності зменшення рівня корупції зводяться нанівець місцевою клептократією, що блокує прихід бодай яких суттєвих інвестицій на наша територію як з Європи, так і з інших регіонів світу. Європа, звісно, не збирається альтруїстично фінансувати програми зі збільшення продуктивності праці та оновлення основних фондів для України. На додаток до цього, перманентний українсько-російський конфлікт ставить ЄС у незручне становище вибору між дотриманням стандартного набору цінностей та необхідністю врахування реальних економічних інтересів і зняття зайвої напруги у відносинах з РФ.

Україна та США. Вашингтон не має в Україні вагомих економічних інтересів, а розглядає нашу державу передусім у розрізі власної зовнішньополітичної концепції політичного стримування Росії. Сподівання на можливості особливого партнерства зі США несуть для Києва більше політичних ризиків, аніж дивідендів з огляду на разючу різницю геополітичної ваги. Окрім цього, Вашингтон не бачить серед українських еліт надійних партнерів, з якими можна було б реалізувати дійсно взаємовигідні проекти, здатні бодай трохи відкрити для України перспективи сталого розвитку.

Та, напевно, найбільш цікава ситуація складається на рівні взаємодії між Росією та США. Після програшу у холодній війні спадкоємиця СРСР повернулася до клубу найбільш впливових світових гравців. Водночас, попри постійні спекуляції щодо надмірних амбіцій Москви на міжнародній арені та її непримиренні світоглядні розбіжності зі США, Росія де-факто є міцно вмонтованим сегментом в існуючу економічну модель, у якій домінуючу роль досі відіграє Вашингтон.

Багато говорячи про необхідність створення більш справедливого світового устрою на зміну однополярної моделі на чолі зі США, Росія фактично не пропонує конкретної програми дій та зрозумілої альтернативи для інших членів міжнародної спільноти. Наголошуючи на власній військовій могутності, яка очевидно не відповідає показникам реального економічного розвитку, Москва швидше вступає у боротьбу за «блокуючий пакет» регіонального рівня в умовній світовій корпорації. В межах цієї парадигми РФ не має шансів на перемогу, а лише виконує роль активного гравця у конкурентній боротьбі між глобальними фінансовими та промисловими групами. І на це є свої причини.

Добре відомо, що реальний суверенітет кожної держави забезпечується не тоном і різкістю політичних заяв лідерів держави, а тим, хто реально контролює фінансову систему даної держави, а через неї всю економіку держави, а, отже, в кінцевому підсумку і основні політичні процеси даної країни.

У дійсності, попри відкрите політичне протистояння, при прийнятті багатьох ключових політико-економічних рішень Кремль фактично діє в інтересах США.

Після розвалу СРСР в Росії був створений і продовжує реалізовуватися так званий режим зовнішнього валютного управління - «currency board». Сенс режиму валютного управління фінансовою системою Росії полягає в тому, що рублева маса безпосередньо пов'язана з доларом США - емісія Центральним Банком РФ рублевої маси проводиться жорстко корелюється з кількістю американської валюти в золотовалютних резервах РФ. Фактично уряд РФ не може без погодження і дозволу ФРС США здійснювати самостійну фінансову політику, спрямовану на активний розвиток економічного сектора Росії.

Основними елементами вище зазначеного режиму зовнішнього валютного управління Росії - «currency board» - є Центральний Банк РФ і чинне з 2004 року так зване «бюджетне правило», а також ряд домовленостей між ФРС і ЦБ РФ, які і зараз виконуються Росією неухильно.

ЦБ формально є федеральною власністю РФ (на підставі Закону про ЦБ РФ), проте (в силу того ж Закону) не відповідає за зобов'язаннями Уряду РФ і не може надавати кредити Уряду РФ на відміну, наприклад, від ФРС, яка може надавати позики американського уряду. Фактично ЦБ РФ є незалежним органом, який проводить фінансову політику, об'єктивно спрямовану на підтримку фінансових інтересів ФРС і великих американських і європейських фінансових компаній. Багато російських економістів (незалежно від їх політичних уподобань) сходяться у тому, що негативний ефект від дій ЦБ Росії на порядок перевершує ефект від санкцій, оголошених США і їх союзниками.

Введені в Росії з 2004 року «бюджетні правила» покликані були стримувати надмірне зростання витрат бюджету, особливо в сприятливі для економіки часи для забезпечення фінансової відповідальності і регулювання розмірів державного боргу. Того ж року був утворений Стабілізаційний фонд Російської Федерації, покликаний забезпечувати збалансованість (покриття дефіциту) федерального бюджету при зниженні ціни на нафту нижче базової. Для цього була встановлена «ціна відсікання» (на той час - 20 доларів за барель нафти), бюджетні доходи понад якої йшли на формування Фонду. Таким чином, в період сприятливої економічної кон’юнктури до Стабфонду надходило до ¾ додаткових доходів від продажу енергоресурсів.

У 2017 році, згідно актуальних «бюджетних правил» РФ, Мінфіном Росії на щомісячній основі проводяться операції з купівлі іноземної валюти в обсязі перевищення фактичних надходжень нафтогазових доходів над рівнем нафтогазових доходів федерального бюджету, сформованого за ціни на нафту марки «Юралс» 40 доларів США за барель. На практиці це означало, що з кожних 80 доларів за барель нафти (поточна ринкова ціна) 20 доларів складають середні витрати російських компаній на видобуток цього бареля, 20 доларів - йдуть в бюджет РФ, а 40 - на закупки американської валюти або цінних боргових паперів США.

Таким чином, Центральний Банк РФ продовжує активно діяти як фактичний агент ФРС США, регулярно закуповуючи валюту США і американські державні цінні папери на десятки мільярдів доларів. Незважаючи на патріотичну риторику Кремля, доларова складова в золотовалютних резервах РФ не скорочується, а частка внутрішніх доходів Центрального Банку, що спрямовуються на інвестування в базові сектори економіки Росії, неухильно і постійно знижується впродовж останніх років.

Внутрішні доходи Центробанку або виводяться закордон або ж викидаються на міжбанківський ринок у вигляді короткострокових кредитів. Ці кредити здебільшого використовуються для спекулятивних операцій з валютою або борговими зобов'язаннями РФ - облігаціями федеральної позики (ОФП), доходи від яких знову ж виводяться закордон. У Росії в останні роки фактично функціонує піраміда ОФП, основними покупцями яких є американські фінансові компанії та банки. Для них Урядом РФ і ЦБ РФ створено сприятливі умови. В результаті, за оцінками незалежних російських економістів, відтік капіталу з Росії в останні 10 -15 років становить 100 млрд. дол. США щороку.

За даними «БКС Глобал Маркетс», лише за один тиждень з 17 по 23 травня відтік капіталу з фондового та боргового ринку РФ через фонди (з урахуванням всіх фондів, інвестуючи в акції та облігації РФ) склав 250 млн. дол. США.

Окрім цього, американський капітал безпосередньо або через посередників продовжує бути присутнім у ряді найбільших російських банків, зокрема, державному Ощадбанку РФ.

Українським опонентам «Північного потоку -2» варто також пам’ятати, що 28% акцій російського «Газпрому» належать американському «Bank of New-York».

Попри ці очевидні факти, президент Володимир Путін продовжує своїми рішеннями підтримувати такий економічний курс свого уряду, неодноразово схвалюючи і підтримуючи його творців і провідників з так званої «ліберальної» команди: главу ЦБ Е.Набіулліну, Прем’єра Д.Медведева, Голову Рахункової палати А. Кудріна, Голову правління «Сбєрбанку» Г.Грефа та інших.

Показово також, що коли наприкінці 2014 року на хвилі антиамериканських настроїв в російську Держдуму був внесений законопроект щодо зміни порядку роботи ЦБ РФ і його статусу саме провладна фракція «Єдина Росія» зробила все, щоб даний законопроект був з тріском провалений.

Очевидно, що розгін патріотичної хвилі у Росії окрім технології внутрішньої мобілізації відіграє роль звичайного прикриття захисту інтересів місцевої олігархічної верхівки.

Наприклад, після внесення на початку травня цього року в Держдуму РФ законопроекту «Про кримінальну відповідальність за виконання антиросійських санкцій на території Росії» відразу ж було опубліковано заяву Бюро правління Російського Союзу підприємців і промисловців, членами якого є відомі олігархи Михайло Фрідман, Вагіт Алєкперов, Олег Дерипаска, Алішер Усманов та інші. У ньому йшлося про «категоричну неприпустимість поширювати кримінальну відповідальність за дотримання антиросійських санкцій», а також відзначалося, що «примус російського бізнесу не слідувати санкціям США і їх союзників може привести до обмеження російських компаній працювати на глобальному ринку».

Після цього втручання російські законодавці дуже швидко скорегували свою первісну позицію і різко обмежили обсяг дії законопроекту. 23 травня цього року заступник голови «Єдиної Росії» в Держдумі А.Ісаєв офіційно заявив, що неправильно було б говорити про те, що «будуть садити керівників банків, які не відчиняють свої філії в Криму або відмовляються видавати кредити оборонним підприємствам». З під дії законопроекту були також виведені підприємства і банки за участю іноземного капіталу.

Цього ж дня глава державного російського банку ВТБ А.Костін заявив, що банк «припиняє кредитувати компанії «РУСАЛ» і «En +», які належать О. Дерипасці та фігурують в антиросійський списку санкцій, і робота з цими компаніями може бути продовжена «тільки після скасування санкцій США».

Отже, схема зовнішнього фінансового управління Росією залишається непохитною навіть в умовах загострення зовнішньополітичних протиріч між Москвою і Вашингтоном. Що лише підтверджує тезу про те, що хоча у великій глобальній останнім часом зростає відкрите протистояння, інтереси транснаціонального фінансового капіталу залишаються «священною коровою» для усіх її учасників.

Слід, водночас, розуміти, що описана ситуація жодним чином не додає Україні активів, адже завжди існує ймовірність досягнення принаймні ситуативного консенсусу між США та РФ, у якому жодні українські інтереси враховуватися не будуть. Україна сьогодні бездарно марнує свої шанси саме у співпраці із західними партнерами, випускаючи майже весь потенціал свого нібито прозахідного вибору у пар пустопорожньої балаканини.

Українській політичній еліті необхідно нарешті звільнитися від ура-патріотичних міфологем про ірраціональну зацікавленість Заходу в успішності українського проекту. Боротися за свою життєздатність в умовах протистояння між сильними цього світу наша держава має самотужки.

«Північний потік - 2» є лише черговим засобом реалізації російського курсу на максимально ефективне використання своїх конкурентних переваг на ринку енергоносіїв для утвердження своєї зовнішньополітичної ваги. Згідно «Енергетичної стратегії Росії на період до 2030 року», «Росія буде нарощувати зусилля з консолідації навколо своєї газотранспортної інфраструктури основних регіональних газодобувних центрів (країни Центральної Азії, Іран) і формувати євразійську інтегровану газотранспортну систему для забезпечення експортних і транзитних перетоків між Європою і Азією… Російська трубопровідна інфраструктура стане складовою частиною енергомосту між Європою і Азією, а Росія — ключовим центром з її управління». При цьому, ЄС не ідентифікує Росію-«енергоміст», як загрозу для себе. Навпаки, Брюссель бачить у цій схемі привабливу для західної ментальності бізнес-модель.

У згаданій моделі фактично не залишається місця для України. На даному етапі можливості блокування проекту «Північний потік - 2» виглядають малоймовірними. Хоча, за інформацією, отриманою від поінформованих джерел зі США, у минулому році з боку політичного американського істеблішменту було зроблено кілька спроб донести до президента П.Порошенка (через його найближче оточення) сигнали про те, що американська сторона готова активно включитися у вирішення проблеми «Північного потоку - 2» за умови наявності серйозного ділового підходу з української сторони. Потенційні партнери зі США хотіли б почути від України не голослівні політичні заяви про дружбу і співпрацю, а конкретні ділові пропозиції. В іншому разі розмова так і залишатиметься безпредметною.

Для західного світу вибір є очевидним: підтримувати Україну і йти на додаткову конфронтацію з Росією заради 2-х мільярдів доларів для українського бюджету України або зберегти існуючу вигідну архітектуру фінансових відносин між Росією і Заходом, за якої фінансові групи в США і Європі щорічно отримують десятки мільярдів доларів?

До того ж, інтерес до співпраці з Україною стримує не лише масштабна корупція, але й правовий безлад та слабкість державних інституцій, за яких центральна та регіональна влада просто не здатна дотримуватися домовленостей з іноземними бізнес-партнерами.

Влада сьогодні уникає відповіді на питання, чому в Україну до цього часу так і не зайшли обіцяні нею багатомільярдні західні інвестиції. Але ж очевидно, що для американських і європейських партнерів з боку відповідних українських державних і бізнес-структур так і не було сформульовано конкретних пропозицій, пов'язаних зі створенням спільних масштабних бізнес-проектів в області енергетики, інфраструктури, сільського господарства – саме ці галузі, за наявною інформацією становлять пріоритетний інтерес для прибічників розвитку співпраці з Україною в американському підприємницькому середовищі.

Для нашої політичної верхівки виявляється зручнішим залишати для України роль «каменя спотикання» в відносинах Заходу з Росією, замість боротьби за статус самодостатнього і вигідного економічного партнера для іноземного бізнесу. В такій ситуації розмови про десятки мільярдів доларів західних інвестицій в українську економіку так і залишатимуться мріями. Тим більше, що посилення боргової залежності України дозволяє іноземному бізнесу поступово забирати залишки місцевих активів за безцінь.

Проте, американські джерела стверджують, що можливості для здійснення масштабних західних інвестицій в українську економіку все ще зберігаються. І для цього влада у Києві має продемонструвати здатність поступитися інтересами власного збагачення на користь реалізації конкретних проектів, здатних сприяти економічному відродженню держави. За таких умов, блокування будівництва «Північного потоку - 2» вже не буде самоціллю, а Україна в перспективі 5-10 років отримає додаткові фінансові джерела для компенсації втрат від транзиту енергоносіїв в інших секторах економіки.

Наша держава сьогодні не має ресурсів для подолання критичної залежності від волі зовнішніх акторів. Але відсутність навіть спроб змінити ситуацію не залишає Україні шансів на гідне майбутнє взагалі. Адже не має сенсу говорити про рівноправне входження до товариства західних країн. Передусім, слід боротися за власні права у цьому товаристві. Та використовувати для цього ситуативну збіжність інтересів з різними групами впливу, у тому числі й тими колами в США, котрі все ще пробують запропонувати українській владі конструктивні можливості співпраці.